Невірне уявлення про світ як про систему світу виникає саме тоді, коли люди говорять, що певна правда повинна показати дійсність. Також невірне уявлення виникає тоді, коли під дійсністю люди розуміють реальність, яка взагалі не існує. Світ сам є символ. Він показує на щось, але цим чимось не є і тільки лише вказує. Чому відбувається тоді шанування науки? Тому що наука є для людей останнім Богом. Однак вона є фальшивим і не дійсним Богом. Було б не вірно весь свій час присвятити фальшивим богам. У боротьбі стаєш все більш подібним противнику. Хто довго бореться з шахраєм, врешті-решт стає таким же. У солідарності не вистачає взаємного відносини або взаємності.
Тепер слід постаратися, щоб показати символізм світу і обопільність життя, а також кількість понять, які в науці та медицині повинні були б корисними. В науці - це дієвість НЕ пережитого (філософія історії) і здійснення неможливого. У медицині «так, але не так ...» і «якщо не так, тоді по-іншому». Було б краще, якби як символізм, так і обопільність походили з одного поняття або слова і позначалися б одним поняттям або словом. Полярність, діалектика (антиномія) є ще дуальними поняттями. Також як життя і смерть, чоловік і жінка. Де ховається те походження в цілому, в єдиному? Це шукана єдність не може бути числовим ідеалом. Філософія демократії, плюралізм повинен бути також добре абстрактно обґрунтований як філософія моністичного абсолюту. Це означає взагалі не доводити. Якщо, проте, виявляється, що вся обопільність, взаємне відношення символічно, що кожен символ є власне обопільним, взаємним ставленням, тоді виявляється, що ми не знайшли жодного ідеалу, але тим не менше щось визнаємо. У вченні про гештальт коло є незмінна інконсеквенція (наслідок, підсумок). Вона полягає у тому, що тіло і душа, рух і сприйняття, з одного боку, один від одного приховані, з іншого боку один одного замінюють. Якщо обопільне приховування конститутивне для біологічного акту і становить структуру, але з іншого боку визнанється взаємозв'язок, тоді тут відкрито слід зустрічати протиріччя між визнаним і розпізнаваним. Тут розчищається тепер справжній ґрунт філософії. Власне розуміння, що суб'єкт і об'єкт не тільки не повинні узгоджуватися в істині, вони також не дані в тотожності і лише тільки, хто знає, за допомогою якої підступності один від одного розірвані. І тільки лише після цього негативного, розчищається вільне розуміння того, що сенс і явище, есенція і екзистенція, лише тільки через (швидше за якесь кінцеве) число філософськи вирішених проблем, повинні бути внесені в співвідношення. І це, однак, не є засобом, за допомогою якого між цією парою рішень можна вибрати правильне. Сюди ж відноситься нещасний випадок і випадковість.
Отже, все ж вдалося наблизитися до головної засади або прапринципу (урпринцип). Раніше я дбав, в сенсі негативної теології, в такий спосіб, що все відбувається з однієї підстави, яке ніколи не було річчю і не може бути річчю. Однак якщо ми тепер кажемо, що річ і всі речі (світ) щось означають, тоді відкривається шлях до позитивної теології. І якщо це «значення» має бути взаємним ставленням (обопільність), тоді вже підготовлено практичне вчення (що також може траплятися в молитві, діалозі, зачатті). Коріння уявлення про світ - це патична і ніяка не онтична категорія. Отже, більше пристрасті, ніж думки. Як я повинен називати цю прапристрасть, я не знаю, оскільки незабаром це виглядає як ненависть, потім як любов, потім як покірність, потім як гордість. Для самої системи світу, це є лише результат більш ранньої обробки. Однак важливим стає намір: не те яку картину будь-хто вибирає, але те, що він повинен вибрати і як щось суттєве розпізнати. Кожен раз приклад німецької філософії показує триєдність: трансцедентально-критично-емпіричне, онтологічно-абсолютне і екзистенційне-філософсько-наукове. Вибирати можна тільки результат і щось, що належить створити. Це і є причина, чому я продовжую жити далі, власне продовжую починати з життям. Залишається важливий момент для роздумів про те, що науково думаюче і шукаюче покоління повинно емпірично філософствувати.
До цього часу ми говорили про нову систему світу наступне: 1. вона символічна 2. це завдання (взаємності) двобічності. 3. необхідно вибирати.4. її коріння пристрасні. (Зрозуміло, негативні думки в системі світу природознавства, історичній, релігійній системі світу виявляються тепер самі з позитивної системи світу). Чи повинно це ще називатися картиною світу, можна дискутувати: дискусія буде зводитися до того, чи може бути використано слово (світогляд), що стало вживаним ще і в переносному сенсі чи ні. Тут ще виникає таке запитання, чи слово «хвороба» взагалі ще має бути залишене, якщо поширювати його на явища політики, моралі, культури. Оскільки це тепер входить до поняття хвороби, що до цього часу називалося естетичним, етичним чи релігійним.
У тому випадку, якщо «світ» тепер більше образ дій, ніж буття (існування), то і «система світу» це більше вчення, ніж погляд (сприйняття). В цьому випадку чотири терміни, такі як символізм, реціпроктність (від лат. взаємний, зворотній, що повертається), принцип неможливості (парадокс Ерроу тобто неможливість демократії), патософія - ці терміни були б точними термінами в новій системі світу. Замість системи світу можна говорити про вчення способу дії. Можна було б говорити про взаємозв'язок цих чотирьох термінів.
Символізм в системі світу - це вимога, яка не відхиляє позитивні науки, але також і не приймає. Макс Планк відхилив позитивізм. Явище не є буття, але те, що явище показує і є буття. Це прихований сенс твердження Канта, що річ в собі є не розпізнаною. Однак це твердження не вірно. Це стає набагато ясніше, коли висловлювання вчених приймаються в чистому вигляді в якості символу, тобто тут як явище буття, а не як прагнення до буття. Отже, науки є явищами, як і інші явища, але то що в них є і є саме буття.
Тепер поняття, як оголене прагнення до системи світу є ризикованим і контроверсним заходом. Ці прагнення входять сюди, тому що процес зміни медицини (одні кажуть реформа, інші-революція) часто виглядає як зміна системи світу. Деякі поводяться так, начебто процес (подію), так би мовити, можна було б просто констатувати, як зміну пір року. І кожен наступний цьому сприяє, хоче він чи ні, підштовхуючи або гальмуючи.
Замість слів «система світу» вживається вираз «погляд на світ», суб'єктивний погляд (Weltanschauung). Тоді з'являється особистість, яка перешкоджає своїм твердженням те, що при погляді на світ як на систему світу (Weltbild) не дозволено дискутувати, оскільки це питання віри, а не знання. Виходячи з цього, розподіл віри і знання, відбувається лише як розщеплення і ніяке не повне виконання цього завдання. І в цьому полягає таємне перемішування, в якому замість проведення далі науки, прокрадається непомітно щось невловиме, щось інформуюче і навіть увіруване.
Тепер розділимо на деякий час тіло і душу, але не як число, яке ділиться на два, але як розщеплення. Всесвіт як категорія пробуджує у нас питання, чи йде тут мова про реальні відмінності або про виразну відміну від реальності та виду зв'язку з реальним. Моя відповідь (в моїй теорії побудови Воно Es Bildung) така: реальне і зв'язок з ним відбувається з якимось ударом або поштовхом. Цю відповідь можна було б назвати онтологічною теорією. Вище було сказано, що система світу - 1.сімволічна2. обопільна (двостороння) 3. має властивість необхідності вибору 4. патична. Далі зробимо ще один крок, який укладено в наступному: в знанні самої правди завжди захований черв'як НЕБАЖАННЯ ЗНАТИ. Так, наприклад, поділ на тіло і душу є ніщо інше як черв'як небажання знати. Якщо це так, то ми одразу ж розуміємо і те, що позначають як опір, також як і антілогіку і саморуйнування, яке знаходиться в хворобливому. Також той історичний неминучий відхід в психоаналізі від теорії лібідо до анального садизму в преєдіпальній формації. Також і розсудливе розуміння, що гармонія і шизофренія змінювані (сплутані), так що шизофренік позначений тут як здоровий, а нормальний як хворий. Змінюваність одного через інше - це позначено в гештальтколі. Отже, якщо можна окреслити нову систему світу, якщо можна позначити цю змінюваність, тоді це можна позначати символізацією, обопільністю, неминучим вибором, патичним породженням. Що означає це слово «позначати»?
Цим позначенням може бути будь-яка казуїстична розповідь, навіть краще, ніж аналіз. Твір мистецтва може бути краще, ніж наука в старому сенсі, виклад історії краще, ніж закон і так далі. Але те, що тут позначено, вимагає іманентно символізму, взаємності, необхідності вибору і свободи та патичного способу зв'язку. В індивідуальному має виявлятися загальне, в об'єктивації - вид зв'язку. Якщо це все вірно, то поділ обох (про що говорили раніше), це лише здається, що поділ. Неможливо розділити, щоб не помилятися або щоб не захворіти, або в іншому випадку, тоді розподіл зовсім не є можливим. І це також діє щодо тіла і душі. Це потрібно розрізняти, але не розділяти. Нову систему світу слід так позначати, щоб не зруйнувати картину або не пошкодити мислення. А для того, щоб позначити руйнування, слід зруйнувати руйнування.
Підіб'ємо підсумок: Нову систему світу, якщо це можливо, слід було б характеризувати виходячи від її зародження і від її змісту. За такої умови це може бути виправдано. Коротше кажучи, ми можемо сказати: Наскільки довго ще фізики і генерали повинні визначати нашу систему світу замість поетів і художників? Наука, що є у розпорядженні, з'являється скоріше більш як людина, яка однією рукою вказує на право, іншою рукою вказує на ліво. І це не є привабливою картиною. І ця шукана система світу ні в якому разі не є науковою і як слідство не передбачає розмаїття думок, чим власне повинна бути наука.
Далі, «система світу» це є вираз, в якому зустрічається поняття «світ». Так, якщо світ - це те, що створив Бог або для людей це є те, для чого він їх тримає в ньому, тоді світ пов'язаний в обох випадках з чимось зовнішнім по відношенню до нього, що є присутнім у ньому. Тоді можна будувати безліч «світів» і неодноразово питати, наприклад, а взагалі чи припустима така безліч. Також можна говорити про предсесвіт та післясесвіт, про пекло і про рай. Всі ці світи є щось, що має відношення до смерті. Світ, який ми тут описуємо, за останні століття відбудований природознавчою наукою і поезією. Ми знаходимо, що будь-яка розповідь говорить більше про світ і більше містить щось про світ, ніж будь-який закон, абстракція або аналіз. Однак яке є відношення між казуїстичним описом и абстрактним законом? Ставлення обопільно. Прототипом такої собі взаємності ми вважали в першу чергу лише відкриття відносини однієї людини до іншої. Але потім виявляється, що подібне ставлення набагато більш загальне і присутнє у кожній події. Ще пізніше, ми помічаємо, що в кожній малій, незначній події виявляється або відбивається як в дзеркалі цілий світ. І врешті-решт дуже сумнівно, щоб великий світ, космос взагалі міг би відрізнятися від маленького світу, від індивідуального одиничного процесу. Обмеження в космосі з'являються в тій же мірі, що і в індивідуальному процесі в малому світі. Обмеження космосу стає ознакою, що не веде до реальності. Зрештою, ми повинні рахуватися з почуттям, що світ ще не закінчений і що ми, маючи на увазі світ, знаходимося в стані зародження «in statu nascendi». Результатом виявляється те, що той, хто створює систему світу, той бере участь в народженні системи світу. З цього випливає дуже точний критерій того, що є системою світу, а що ні. Наприклад, кращі філософи - безфантазійні, кращі художники - без уявлень, понять. Хто за допомогою мови чудово може висловлювати думки, не є сліпим художником і навпаки. Будь-яке збільшення, прояв будь-якого таланту призведе інший талант до зів´яння.