Зовсім інакший випадок, не схожий на романтичну казку подружжя Фуалау, описує американська психоаналітик Джудит Алперт у статті, присвяченій особливостям пам’яті жертв насильства [1]. Змінюючи задля дотримання конфіденційности деякі реалії, вона переповідає моторошну історію, що сталася в дійсності: група дітей, дев’ять дівчат і дванадцять хлопчиків, тривалий час (від одного до трьох років, для різних жертв по-різному) слугувала приватним гаремом водієві шкільного автобуса, який після уроків відвозив учнів на позашкільні заняття, а потім розвозив по домівках. Попри те, що деякі діти заводили мову про дивні речі, що відбуваються в автобусі, попри виразні психічні та фізичні ознаки сексуального насильства, події залишалися поза увагою шкільного керівництва і батьків доти, доки ґвалтівника не було заарештовано за сексуальні злочини проти інших дітей, скоєні за тих самих обставин.
Ці два приклади наведено тут, аби від самого початку продемонструвати: проблема сексуальних узаємин між дорослими та дітьми аж ніяк не є однозначною й охоплює невичерпне розмаїття унікальних сюжетів. Однак усі ці особисті історії єднає у нерозривне ціле пильна увага соціюму. Протягом останніх двадцяти років ніщо так не бентежить західне суспільство, як страх перед хижаком-педофілом, страх, який дедалі частіше набуває (остаточно набув?) ознак моральної паніки. І хоча українці радше посміюються над західними витребеньками, читаючи в інтернеті трагікомічні історії про батьків, позбавлених батьківських прав, а то й засуджених за саме тільки сентиментальне бажання увічнити на знімку своїх чад у непорочнооголеному вигляді на згадку про ці блаженні часи, схоже, що моральна паніка довкола педофілії – лише брижі на воді, породжені прихованими течіями у глибинах західної (під)свідомости, безсумнівним – хоч і марґінальним – носієм якої є й Україна. Та перш ніж поринути у ці глибини в пошуках причин і наслідків моральної паніки, варто з’ясувати деякі лінґвістичні нюанси. У цій статті згадувано тільки англомовні джерела, тож доречним буде окреслити відмінності між українською та англійською лексикою на позначення сексуальних узаємин між дорослим і дитиною. В англомовних країнах увесь комплекс сексуальних дій, що їх може вчинити дорослий щодо дитини, здебільшого окреслюють словосполукою child sexual abuse. Юридично коректним відповідником цього в українській мові є словосполука «розбещення неповнолітніх/малолітніх» [2], а найближчим до дослівного перекладом – «сексуальне насильство над дітьми» (хоча під означення child sexual abuse підпадають і сексуальні дії, вчинені без застосування насильства та примусу). Ми вживатимемо варіянт «сексуальне насильство над дітьми» (слово «насильство» тут, як і слово abuse в ориґінальному терміні, не конче має буквальний смисл): воно є не надто вишуканим, як і властиво дослівним перекладам, а проте точніше передає емоційне та смислове навантаження англомовного терміна.
Отже, де початки моральної паніки довкола сексуального насильства над дітьми? Хоча боротьба за захист дітей від насильства може здаватися давньою та звичною, витягли це питання на білий світ феміністки другої хвилі. У 1970-х роках вони заклали підвалини нового суспільного погляду на цю проблему. Під тиском феміністичної критики впав міт про те, що дітей ґвалтують незнайомці в темних завулках дорогою зі школи: дослідження наочно продемонстрували, що переважну більшість сексуальних злочинів проти дітей коїть хтось із родини або з людей, вхожих у дім. У боротьбі проти повсюдного на той час звинувачення жертви насильства в провокативній поведінці феміністки розвінчали і поширений у тогочасної психологічної та психіятричної літератури образ звабливої дитини, яка сама спонукає дорослого до сексуальних експериментів. Аналізуючи сексуальні взаємодії між дорослими та дітьми у фуколдіянських категоріях влади/ безсилля, теоретики фемінізму повністю перемістили відповідальність на дорослого як на того, хто має владу (дитину, натомість, під цим оглядом розцінювали як цілком позбавлену влади). Чимало зусиль також було докладено, аби змінити юридичну практику, в якій до феміністичної «реінтерпретації» сексуального насильства над дітьми зазвичай суворо карали лише випадки, супроводжувані пенетрацією. Під впливом феміністичної критики постала нова традиція жорстких покарань навіть за неконтактні види сексуальної взаємодії, якот ексгібіціонізм. Тоді ж було сформульовано аксіоматичну (і навіть недоторканну) тепер думку: дитина неспроможна дати усвідомлену згоду на сексуальні стосунки з дорослим [3]. Логічним результатом такого погляду стала криміналізація будь-яких сексуальних дій щодо неповнолітніх/малолітніх, незалежно від наявности в тих діях насильства або примусу (втім, конкретні юридичні наслідки, звісно, сильно від цього залежать).
Утім, сама собою зміна уявлень про сексуальне насильство над дітьми навряд чи спричинила подальшу моральну паніку, хоч не можна заперечувати, що статистика, яку оприлюднили феміністки, шокувала авдиторію та перевернула уявлення пересічної людини про те, наскільки поширено насправді сексуальні контакти між дорослими та дітьми, і навіть таку табуйовану та морально неприйнятну практику, як інцест (а надто інцест між батьком і донькою, предмет окремого інтересу феміністичної теорії, загалом схильної трактувати проблему сексуального насильства над дітьми як проблему зловживання чоловічою сексуальною владою). В історії цієї перемоги цікаво інше: чому феміністичну ініціятиву так охоче підхопили поза феміністичними колами? Адже факти, що їх дослідниці злочинів проти дітей витягли на яв, завдали могутнього удару звичним уявленням загалу та іміджеві патріярхальної родини (а світ, зокрема і західний, навіть нині, на початку XXI століття, вочевидь залишається патріярхальним, хай і набагато менш асиметричним у владі та можливостях, аніж раніше). Попри те, концепти, запропоновані феміністками, не тільки було швидко застосовано в загальних, нефеміністичних дослідженнях насильства над дітьми, але й невдовзі запроваджено як до юридичної практики, так і до практики психотерапії та соціяльної роботи. Поза всяким сумнівом, це далеко не перша гучна перемога феміністичного руху (переконати світ у тому, що жінки спроможні брати участь у виборах і вчитися в університетах було, либонь, анітрохи не легше, аніж довести, що батьки доволі часто ґвалтують власних дочок), а проте залишається враження, ніби на зміну уявлень про сексуальні взаємини між дітьми та дорослими тоді існував суспільний запит. Так само, як тепер існує запит на моторошний образ хижака-педофіла, який чатує на дитину скрізь, від дитячого садочка і до літнього табору.
Тут ми впритул підходимо до питання про причини моральної паніки довкола педофілії. Проте хочеться вчинити трохи нелогічно і спершу розглянути наслідки – наслідки і тих змін, що відбулися в концепції сексуального насильства над дітьми десь двадцять років тому, і моральної паніки, що здійнялася та розвинулася за цей час.
Почнімо зі змін. Позитивні їх наслідки очевидні: суспільство заговорило вголос про раніше знехтувані проблеми інцесту та сексуального насильства над дітьми. Постала жорстка система юридичного реаґування, виникли інститути, призначені запобігати таким злочинам і допомагати жертвам. Усі ці зрушення в системі захисту прав дитини, безперечно, не можна не схвалити.
Проте нова парадигма уявлень має і неґативний бік, про який говорять рідше, адже це не тільки непопулярно, але й навіть політично небезпечно. Нагадаємо: основою панівного на даний момент погляду на сексуальні взаємини між дорослим і дитиною є уявлення про дорослого як про суб’єкта сексуальної дії, а про дитину як про її об’єкт; про дорослого як пронаділеного владою і про дитину як про цілковито позбавлену влади; про дорослого як відповідального і про дитину як безумовну жертву. Психоаналітик і квір-теоретик Стивен Анджелідес убачає в цій парадигмі загрозу, хоч як дивно, саме для дітей. На його думку, за юридичні та світоглядні перемоги другої хвилі фемінізму було заплачено уявленням про дитячу сексуальність як про питомий і важливий складник людського життя. Скажімо, наявність на сторінках психіятричної та психологічної літератури образу спокусливої чи принаймні зацікавленої в сексуальному контакті дитини вочевидь могла сприяти і без того популярній тенденції винуватити в злочині жертву, та водночас вона нормалізувала дитячу сексуальність, засвідчувала природне право дитини на сексуальні бажання та переживання. Після того, як сексуальні стосунки дитини та дорослого було реінтерпретовано в категоріях влади, почалося і переосмислення дитячої сексуальности. Починаючи від 1980-х, дитячу сексуальність трактовано як ігрову, «несправжню», на противагу «справжній», зрілій дорослій сексуальності. Сексуальність більше не розглядають як континуум, питому властивість всякої людини від народження і до смерти (як стали вважати після Фройда); тепер вона бачиться ніби ініціяційним порогом між дитинством і дорослістю, який не можна переступати завчасно. Моральна паніка довкола педофілії робить таку модель дитячої сексуальности дедалі популярнішою, адже визнати дитячі сексуальні бажання і переживання «справжніми», повноцінними, співмірними з дорослими означає поставити під сумнів однозначність об’єктного положення дитини в сексуальних контактах із дорослим і навіть неодмінну травматичність такого досвіду. Хоч як дивно, потенційна шкода від цієї моделі загрожує найперше дітям, які пережили сексуальне насильство. Анджелідес слушно зауважує, що двома панівними переживаннями у жертв сексуального насильства є сором та почуття провини. Дитина завжди відчуває, ніби вона могла щось зробити (або навпаки – чогось не робити), аби з нею цього не сталося. І хоч яким болючим є таке відчуття помилки, водночас воно є відчуттям певної влади над ситуацією і над своїм тілом. Тим часом нинішня стандартна психотерапевтична настанова трактувати дитину як безсумнівну і безвладну жертву, а відчуття провини інтрепретувати як омніпотентну фантазію, породжену незрілою дитячою психікою, поглиблює травматичність ситуації: такий підхід, з одного боку, позбавляє постраждалу дитину відчуття контролю над собою і своїм тілом, з другого, відчужує від почуття сорому та провини, оголошуючи їх «несправжніми», а отже, не дає прожити та подолати їх у перебігу психотерапевтичної роботи. Поки що, зауважує Анджелідес, невідомо, якими будуть довгострокові ефекти цієї відносно недавньої стратегії [4].
Іншою проблемою, про яку Анджелідес не говорить безпосередньо, але яка випливає із його міркувань, є прийняття дитиною власних сексуальних переживань. Інтерв’ю з дітьми, котрі зазнали сексуальних дій із боку дорослих, указують на те, що серед цілого спектра змішаних переживань багато хто з них відчув і сексуальну втіху. Якщо психотерапевт не робить сексуальні переживання жертви предметом аналізу (читай: не приймає їх), аби не ставити під сумнів розподіл влади і відповідальности в парі дитина/дорослий, то сексуальна втіха, яку пережила дитина, легко стає для неї предметом сорому та провини, і подолати це в межах цієї психотерапевтичної моделі неможливо. Сумнівно, що такий досвід відторгнення власних тілесних переживань не вплине на подальший розвиток сексуальности.
Зміни в концепції дитячої сексуальности впливають не лише на психотерапевтичні практики, але й на ціле культурне тло. Власне, під впливом цієї реінтерпретації повертається характерна для XVIII–XIX століть концепція дитячої «невинности» (хоч її, здавалося б, назавжди спростував Фройд). Це добре помітно у медійному полі. Наприклад, пошук на сайті Amazon.com книжок за запитом pedophilia або child sexual abuse показує популярність слова innocence (невинність) у заголовках (переважно у словосполуках на кшталт «зраджена невинність», «знищена невинність» тощо). Виразно демонструє деяку реґресію уявлень про секс і сексуальність у суспільній свідомості інший лексичний нюанс: людей, котрі в дитинстві зазнали сексуального насильства (в тому самому, не обов’язково буквально насильницькому сенсі), часто і в популярній, і в спеціяльній літературі називають не victims («жертви»), а survivors («ті, хто вижив»). Таким чином, «передчасне» знайомство зі «справжньою», дорослою сексуальністю постає не просто як небажане чи шкідливе, а як смертельно небезпечне, а то й прирівняне до смерти (в момент залучення до таємниць сексуальности дитина вмирає як дитина і народжується як дорослий). Це не може не наводити на думку, що сексуальність сама по собі знову (все ще?) розглядається як неминуче зло, а «набуття» сексуальности – як неґативний досвід, висока ціна, яку необхідно заплатити за квиток у зрілість.
Наслідки моральної паніки ще ширші – і, на жаль, лише неґативні. Серед найочевидніших – часті випадки несправедливого засудження за сексуальне насильство над дітьми (хоча треба зауважити, навіть саме лише затримання через підозру вже є дуже травматичним, надто коли це стається у провінції, в невеличких населених пунктах). Показовою є масова істерія щодо сексуального (часто – як буцімто складника ритуального сатанинського) насильства у дитячих садках, яка прокотилася Сполученими Штатами в 1980–1990-х роках і мала наслідом десятки безпідставних довічних ув’язнень. Здебільшого засуджені відносно скоро повиходили на свободу, а відтак, очищені від звинувачень, відсудили в держави чималу компенсацію. Проте відомі й історії насправді зруйнованого життя, якот справа Бернарда Барана, який 1984 року потрапив за ґрати дев’ятнадцятилітнім юнаком і вийшов на волю лише 22 роки потому. В 2009 році, через 25 років після арешту, повторний суд зняв із нього всі звинувачення.
Можливо, нині ситуація із правосуддям покращала, і звинувачення в педофілії вже не означають недбалого слідства, поквапливого суду й автоматичного потрапляння до в’язниці, але шерег хибних звинувачень призвів до того, що цілі категорії працівників відчувають ризик бути безпідставно замішаними у педофільний скандал. Натомість винайдено складні техніки безпеки, інколи абсурдно-моторошні. Професорка Гезер Пайпер із Манчестерського муніципального університету наводить лише кілька кричущих новітніх правил і рекомендацій: учителі й тренери не мають залишатися в кабінеті наодинці з дитиною або мусять тримати двері відкритими, аби колеґи могли бачити, що там відбувається (це, вважає Пайпер, створює в колективі атмосферу недовіри); дітей просять самим надавати собі дрібну медичну допомогу (наприклад, чотирирічним дітям доводиться самотужки приклеювати пластир); для британських тренерів із гімнастики розробили схеми «торкатися / не торкатися», які ділять тіло дитини на частини, що їх можна або не можна чіпати, виконуючи підтримку (такий риґідний підхід, очевидно, може становити загрозу фізичній безпеці юних гімнастів).
Утім, поза цими поверхнево-практичними наслідками моральна паніка довкола педофілії має глибші та важливіші ефекти, які вже змінили і далі змінюють культурну мапу західного світу. Зокрема, вона збуджує підвищену увагу преси та політиків до вивчення відповідної тематики, і це спричиняє, по-перше, викривлення та спрощення в оприлюдненні результатів у мас-медіях, а по-друге, відохочує науковців досліджувати контроверсійні теми чи публікувати дані, здатні спричинити громадське обурення.
Яскравим прикладом таких неґативних процесів може бути скандал щодо оприлюднених 1998 року результатів метааналізу, що його провели професор психології Темплського університету Брюс Ринд із колеґами [5]. Метааналіз із 59 досліджень мав на меті виявити, чи справді сексуальному насильству над дітьми (тобто child sexual abuse – CSA) властиві чотири загальновизнані на той момент характеристики: CSA заподіює шкоду; шкоди зазнає кожна жертва CSA; рівень цієї шкоди є істотним; досвід CSA є однаковим для чоловіків і жінок. Публікацію цієї праці у «Psychological Bulletin» (одному з найпрестижніших видань Американської психологічної асоціяції – APA) професор психології Скот Лілієнфелд дотепно назвав «захопливою історією, яка читається як політичний трилер або ж як роман жахів, залежно від точки зору». Ринд із колеґами стверджували, що повсюдну в медіях, науково-популярній і деякій науковій літературі думку, буцімто CSA притаманні всі чотири характеристики, незалежно від вибірки, не потверджують емпіричні дані. Метааналіз показав, що сам собою досвід CSA не корелює ні з погіршеною адаптацією жертви, ні з психологічними симптомами; таку кореляцію зумовлює радше вплив додаткових чинників, як-от ситуація в родині, інцест або недобровільність чи небажаність досвіду (застосування сили або примусу). Також з’ясувалося, що тривкі наслідки такого досвіду є рідкісними, і що чоловіки та жінки оцінюють досвід CSA по-різному (дві третини чоловіків, але менше ніж третина жінок не оцінювали досвід як неґативний; троє з восьми чоловіків, але тільки одна з десяти жінок уважали його позитивним). Як наголошували Ринд із колеґами, вони не заперечували травматичности досвіду CSA, а лише висновували, що без неґативних наслідків той минає частіше, ніж це твердять медії та дослідження. Вони також зазначили, що їхні висновки в жодному разі не є підставою для зміни юридичних чи моральних критеріїв, це лише заклик до науковців уживати термін не так уніфіковано: «Проблема наукової коректности терміна CSA стає найочевиднішою, скажімо, у зіставленні таких випадків, як неодноразове зґвалтування п’ятирічної дівчинки її батьком і добровільний сексуальний зв’язок статевозрілого п’ятнадцятирічного хлопця з дорослою людиною з-поза родинного кола». Ринд із колеґами запропонували можливі зміни до термінології: приміром, називати добровільний сексуальний зв’язок, що його дитина оцінює позитивно, терміном adult-child sex, а термін CSA залишити для характеристики недобровільного чи небажаного зв’язку, оціненого як неґативний. Звісно, реакція на дослідження не забарилася і була виразно, сказати б, унікально неґативною. Скандальний мета-аналіз став першою в історії Сполучених Штатів науковою роботою, яку засудив спеціяльною резолюцією Конґрес [6]. Медії одностайно схарактеризували дослідження як спробу знормалізувати педофілію. Вже цитований Скот Лілієнфелд слушно зауважує: «Хоч як парадоксально, але дослідження, яке показало, що CSA не конче спричиняє психопатологію в майбутньому, викликало таку всеохопну ворожість. Навіть якщо такі висновки розбігаються з чиїмись попередніми уявленнями про наслідки CSA, вони однаково мали би сприйматися як добра новина». Але звісно, аґресію викликала аж ніяк не (тільки) думка дослідників про меншу шкоду від CSA, ніж уважалося раніше. Зрозуміти, в чому полягала головна єресь метааналізу, допоможе згадана резолюція Конґресу: вона «засуджує та заперечує всі викладені в цій статті припущення, <…> нібито “добровільні” сексуальні стосунки між дорослими та дітьми не такі шкідливі, як вважалося, і можуть бути позитивними для “добровільно” залучених дітей», а також засуджує «будь-які припущення, нібито сексуальні стосунки між дорослими та дітьми – незалежно від ставлення до них дитини – можуть мати будь-який характер, окрім жорстокого [та] руйнівного». В запалі засудження Конґрес навіть не помітив, що дослідники прямо вказали: вони жодною мірою не заперечують неможливости дитини дати поінформовану (себто юридично валідну) згоду, вони лише наполягають на потребі запровадити критерій «добровільности» («бажаности») до наукових класифікацій випадків CSA. Американське суспільство не зуміло ані повірити, що «невинні» діти можуть бути зацікавлені в сексі, ані визнати, що ставлення дитини на щось впливає.
Власне, пам’ятаючи про цей важливий висновок із повчальної історії Брюса Ринда та його колеґ, варто перейти до міркувань про причини моральної паніки, метастази якої, як бачимо, потроху просякають усі сфери західного суспільства. З-поміж можливих пояснень найцікавішими видаються два.
Перше, очевидніше, пояснює моральну паніку конструюванням внутрішнього ворога. Досвід різних політичних систем, від тоталітарних держав і до ліберальних демократій, демонструє, що внутрішній ворог – напрочуд корисний інструмент. Він допомагає тримати виборця в тонусі, відволікає увагу від слизькіших питань, запекла боротьба з ним леґітимізує владні структури як необхідні та ефективні. Успішна боротьба ЛҐБТ за свої права позбавила західний світ звичного внутрішнього ворога – гомосексуалів, пам’ять про Голокост не дає спрямовувати аґресію на ще давнішого внутрішнього ворога – євреїв. Якщо зважити на те, що західну свідомість вирізняє високий (хоч і добре замаскований) рівень сексофобії, то вибір на цю почесну роль розбещувача, котрий зазіхає на найсвятіше – на наших дітей, – самоочевидний.
Утім, від цього пояснення неприємно відгонить теорією змови. Важко повірити, що суспільство охоче підхопить думку, на яку немає бодай неусвідомленого запиту. А що формує такий запит? Для чого західному суспільству опудало у формі педофіла? Пояснення цьому, можливо, надто сміливе і надто абстрактне, але є: насправді за війною проти педофілії приховано війну патріярхального суспільства за свій останній форпост. Двадцяте століття стало ерою поразки патріярхальних ієрархій і «традиційних цінностей» (про що не втомлюються нагадувати нам консерватори): спершу жіноча емансипація, потім успішна боротьба за права ЛҐБТ та проти расизму суттєво похитнули домінування дорослого білого гетеросексуального чоловіка. Фактично, одиноким елементом патріярхального суспільства, який залишається умовно (дуже умовно!) незмінним, є влада дорослого над дитиною. Цікаво зауважити, що концепція дитячої неспроможности до усвідомленої згоди викристалізувалася тоді, коли на хвилі сексуальної революції почали лунати голоси за дитячу сексуальну емансипацію. Деякі автори, як-от Пол Ґебгард, Гал Велс чи Елейн Єтс, заходились обстоювати припустимість і навіть корисність добровільних сексуальних узаємин між дорослими та дітьми, зокрема інцестуальних. Історія двадцятого сторіччя виразно показує, що право на секс – це право на свободу. Визнати за дітьми право на секс – означає звільнити їх із-під влади дорослих. Якщо уявити собі патріярхальне суспільство як організм, то поява паніки довкола педофілії та страху перед руйнівним впливом сексуальних стосунків із дорослим на дитячу психіку видається справжнім актом самозбереження.
Хай там як, очевидним є те, що війна насправді точиться за владу над особистим простором дитини. І то дитини як соціяльної одиниці, відокремленої від дорослого символічною межею повноліття: на це явно вказує те, що в понятті «дитина» в контексті сексуальних стосунків із дорослими змішано допубертатних дітей, пубертатних підлітків і навіть інколи юнаків та дівчат, котрі наближаються до повноліття. Попри те, що між цими групами є радикальні відмінності у психологічній і соціяльній зрілості, поінформованості, сексуальних потребах, усі вони зливаються в недиференційоване поняття «діти» – особливо в масовій свідомості та мас-медіях – коли мова заходить про сексуальну увагу з боку дорослих. Суспільству важливо зберігати протиставлення між соціяльними групами дорослих і «дітей» як між поінформованими/непоінформованими, спроможними до вибору/неспроможними до вибору (попри те, що ні поінформованість, ні спроможність до вибору не спалахує осяянням у мить переступання через межу повноліття, а формується поступово, у кожного в свій власний, дуже індивідуальний час). Зберігати це протиставлення вважається за можливе будь-якою ціною. Стивен Анджелідес показав нам, що потреба відібрати у дитини власну думку про свій сексуальний досвід виявляється важливішою за ефективність психотерапевтичного втручання; випадок із Риндовим метааналізом демонструє, як небажання визнавати за дітьми добровільний потяг до сексуальних узаємин виявляється важливішим за отримання корисних і достовірних результатів про психологічні наслідки CSA.
Власне кажучи, роздмухування паніки довкола небезпеки педофілії є найкращим виправданням жорсткого контролю – «для її ж власного блага» – над особистим простором і навіть внутрішнім життям дитини (не забуваймо, якщо спростити концепцію роботи з жертвами сексуального насильства над дітьми, то психотерапевт чи соціяльний працівник, у ґрунті речі, пояснює дитині, що вона могла/може відчувати, а що ні). Певна іронія є в тому, що цей процес почався з феміністичної ініціятиви: впродовж цілої історії жінок постійно обмежували та принижували «для їхнього ж власного блага». Навіть якщо війна за контроль над дитиною як війна за останній форпост патріярхату може здатися дещо натягнутою концепцією, безсумнівним є те, що з підконтрольних дітей виростають підконтрольні дорослі. А це – цінний резерв будь-якого суспільства.
Повертаючись до двох прикладів, які послугували вступом до цих міркувань, треба відзначити: попри разючу несхожість, у них є одна спільна риса. Ніхто не чув Вілі Фуалау, якому просто зарано зустрілося кохання його життя, коли він твердив, що він не жертва. Ніхто не чув дітей, які пережили пекло там, де мали бути в безпеці – у шкільному автобусі, коли вони у різний спосіб намагалися розказати і показати, що вони жертви. В обох випадках було важливо одне: щоби діти залишалися об’єктами і не ставали суб’єктами, щоби їхня думка залишалася не гідною уваги. В обох випадках за це заплачено дорогу ціну. Її заплатили ті, кого не почули.
[1] Judith L. Alpert, «Childhoods driven wrong», Psycoanalytic Reflections on a Gender-free Case, Routledge, 2005.
[2] У контексті розбещення неповнолітньою вважають особу до 16 років, малолітньою – до 14 років. Віком згоди в Україні є 16 років, і сексуальні стосунки за обопільної згоди з особами, старшими від 16 років, закон не карає.
[3] Див., наприклад: David Finkelhor, «What’s Wrong with Sex between Adults and Children? Ethics and the Problem of Sexual Abuse», American Journal of Orthopsychiatry, 1979, т. 49, № 4, с. 692–697.
[4] Ці та інші цікаві думки викладено у статті: Steven Angelides, «Feminism, Child Sexual Abuse and the Erasure of Child Sexuality », GLQ: A Journal of Lesbian and Gay Studies, 2004, т. 10, № 2, с. 141–177.
[5] Співавтором публікації, яка спричинила скандал, був Філіп Тромович, на той момент – студент докторантури Пенсильванського університету.
[6] Палата представників ухвалила резолюцію 355-ма голосами (проти не голосував ніхто, тринадцятеро депутатів від Демократичної партії утрималися). Згодом у Сенаті резолюція пройшла одноголосно, жоден зі ста сентаторів не утримався.