6. І промовив Господь: Один це народ, і мова одна для всіх них, а це ось початок їх праці. Не буде тепер нічого для них неможливого, що вони замишляли чинити. 
     7. Тож зійдімо, і змішаймо там їхні мови, щоб не розуміли вони мови один одного. 
     9. І тому то названо ймення йому: Вавилон, бо там помішав Господь мову всієї землі. І розпорошив їх звідти Господь по поверхні всієї землі. [1, Буття, 11:6,7,9]

Устарі часи, коли основним шляхом здобутку засобів до існування була фізична праця, а її ефективність залежала від її об’єднання й керування з одного центру, розмаїтість народів і їх культур не вважалася чимось цінним. Античні греки, маючи міста-колонії по всьому узбережжю Середземного моря і спостерігаючи звичаї чималої кількості народів, радше дивувалися такому розмаїттю, аніж гідно оцінювали це явище. Принаймні, це сприяло поширенню релятивізму, гносеологічного й морального, що, у свою чергу, навіть спонукало Сократа шукати загально значимі цінності.

     У наш час, коли фізична праця майже витіснена з виробництва, а для розвитку промисловості і суспільства в цілому усе більшого значення набуває духовний, інтелектуальний і творчий потенціал людства, розмаїтість культур усе більше стає фактором, який сприяє зростанню його сили. Кожна культура з її мовою є акумулятором історичного досвіду свого народу-носія, а відтак і інструментом сприйняття світу, його бачення. Кожна культура є також унікальним інструментом творчості, а відтак і перетворення світу. Носії самобутніх культур осмислюють, оцінюють і освоюють світ нібито з різних точок зору, від чого уявлення людства про світ у цілому стає повнішим, об’єктивнішим. Розмаїтість культур робить людство сильнішим, гнучкішим. Якби Біблія писалася сьогодні, то Бог для ослаблення людства замість великої кількості мов дав би одну, замкнувши тим самим світогляд людства на одній точці зору на світ. У межах однієї культури, можуть заперечити, теж можуть існувати багато точок зору на світ, але усі ці точки зору можливі лише в межах однієї, яку забезпечують особливості тієї культури, в межах її алгоритму. В межах кількох культур світ бачиться повніше й об’єктивніше, ніж з позицій однієї, якою б великою вона не була. 
     З огляду на наведені обставини, позитивним видається підтримка національних культур з відповідними мовами-носіями, їх відродження і розвиток. На сьогодні відродилися й успішно розвиваються, наприклад, такі мови як чеська, грецька, іврит. На жаль, така доля не спіткала українську мову і її стародавню культуру. Українська культура зазнала жорстоких утисків, офіційних заборон з боку державного апарату царської Росії, винищення національної інтелігенції, селянства, включаючи й фізичне, у роки радянської влади. Сьогодні, у незалежній Україні, ситуація не краща. Майже нічого не робиться для зміни ставлення до української культури, зростання національної свідомості серед населення України. Навпаки, спостерігається консервація ще радянських уявлень в окремих регіонах України. Політичні партії нав’язують суспільству думку про необхідність законодавчого закріплення результатів нищення української культури протягом століть. Такою є ідея про надання державного статусу російській мові, хоча й як другої в країні, на тій підставі, що справа усунення української мови з ужитку має великі успіхи. У такій ситуації це означає завершення розпочатої ще царським урядом справи, метою якої було остаточне закріплення українських земель за Російською імперією. Ціною тому було знищення стародавньої, самобутньої культури. 
     Не може зарадити справі і християнська ідеологія, що проповідується, поширюється нині по Україні і робить своїми адептами навіть патріотично налаштовану українську інтелігенцію. Ця ідеологія не сприяє ідеології національного відродження і просто якимось дивним чином, можна сказати, еклектично, додається до ідеології національного відродження, яку вони сповідують. 
     Названі обставини залишають відкритим питання про ідеологію національного відродження в умовах України. Якою буде ця ідеологія, світською, релігійною? У Радянському Союзі каралася навіть постановка такого питання. Цікавими були спроби побудувати ідеологію відродження й національного розвитку на засадах дохристиянських цінностей в українській діаспорі, яку й розглянемо як один із можливих варіантів розв’язання поставленої проблеми. 
     В умовах української діаспори в післявоєнний час з’являється течія, що несе в собі відродження наших дохристиянських духовних цінностей. Цей процес виступив під назвою “Рідна віра”, або ”Рідна Українська Національна Віра”. До натхненників і фундаторів цього напрямку по праву можна віднести Лева Силенка (основна праця «Мага Віра»), Ярослава Оріона («Бог і релігія»), Володимира Шаяна (збірка статей «Віра предків наших»). 
     Усі троє стурбовані історичною долею України і вважають повільну і тривалу втрату нею державності наслідком катастрофічних, на їхню думку, змін у духовному житті наших предків. Усі троє розуміють велике значення віри народу, її глибинний вплив на всю його життєдіяльність. В. Шаян, наприклад, пише: «У вірі народу знаходять свій вияв найвищі розвоєві ідеали народу. Формуючи свою віру, нарід формує своє відношення до Бога, до світу, до людей, до себе самого» [4, 467]. Тому всі троє будують по суті релігійні світоглядові концепції. 
     Згадані катастрофічні зміни свідомості, на їхню думку, розпочалися ще понад тисячоліття тому й були викликані введенням християнства. 
     Помінялася система цінностей. Якщо раніше люди з пошаною ставилися до своєї Батьківщини, її традицій, звичаїв, політичних і культурних діячів, то тепер усе своє проголошується “поганством”, “язичеством”, з чим нещадну боротьбу вела церква. Справжні цінності в уяві людей тепер перебувають не в своїй землі. Якщо в дохристиянській свідомості наших предків рабство вважалося ганебним, то в християнській ідеології воно, перебуваючи в розряді страждань, розглядається як послана Богом благодать, бо по смерті людина за всі свої страждання дістане винагороду. Ось як пише про це апостол Петро: “Слуги, з глибокою пошаною коріться панам вашим, і то не тільки добрим та лагідним, але й прикрим. Бо то благодать, коли хтось свідомо, заради Бога терпить злидні, страждаючи несправедливо”. [1, Петро, I, 2; 18-19]. 
     Уведення християнства на Русі-Україні посприяло виробленню комплексу меншовартості й відчуження від попередньої історії свого народу, а звідси походить роз’єднаність, недружність. Християнство, як показує Лев Силенко, протягом тисячоліть використовувалося для поневолення нашого краю то Візантією, то Московією, які через церковні канали успішно досягали своїх політичних цілей. Для того, щоб усі сили мобілізувати на відродження України, відчути національну гідність і цілісність, слід, отже, відродити наші дохристиянські цінності, з повагою поставитися до дохристиянського минулого й вести відлік нашої історії не від часів Володимира Хрестителя, а від значно давнішої доби. 
     Різниця в поглядах названих авторів проглядається в їхньому богорозумінні. 
     Володимир Шаян, цікавий і поважний учений, філолог, підходить до справи розуміння Бога як романтик минулого. Досліджуючи вірування наших предків, він пропонує відтворити нашу дохристиянську релігію по можливості такою, якою вона вимальовується в його наукових працях, із вірою в багатоособового Бога (генотеїзм). 
     Ярослав Оріон і Лев Силенко, у свою чергу, стають на позиції послідовного монотеїзму (віри в одного, єдиного Бога). Особливість їхньої онтології в тому, що вони бачать світ, природу як один із проявів Бога. Усе в Бозі і Бог в усьому (пантеїзм). Бог вічно розгортається у своїй нескінченній різноманітності, перебуває в творчому процесі, тому і світ постійно розвивається й оновлюється. 
     Ярослав Оріон у своїй праці “Бог і релігія” обстоює думку, що наука, філософія й релігія повинні бути в єдності. Наука, відірвана від віри, стає бездуховною й має можливість схилитися до аморалізму, перетворитися на соціально небезпечну силу. Так само й віра, відірвана від науки й філософії, перетворюється на сліпий фанатизм і теж здатна тоді стати соціально небезпечною. Тільки їхня взаємодія веде до гармонії в суспільстві, сприяє становленню гармонійно розвиненої людини. «Незалежна філософія звільняє людину від забобону й магії. Дорогу в майбутнє промощує тільки освічена й чесна людина, практикуючи віру в Бога через філософію й науку» [3, 270]. Релігії, отже, надається значення не меншого, ніж філософії і науці. Звідси випливає посилена увага до питань віри. 
     Якщо Ярослав Оріон удається переважно до теоретичних міркувань стосовно людини, Бога, науки, філософії, релігії, то Лев Силенко, філософ, письменник, Духовний учитель Рідної Української Національної Віри головну увагу приділяє етичним питанням і культовій стороні справи, пропонує заповіді рідної віри, серед яких є й такі: «Розумій і люби Бога по-рідному; ... самовдосконалюй розум, душу й тіло; вір у себе; ... шануй духовність предків своїх; … не самозабувайся на чужині; не обмовляй; живи для добра Вітчизни; … обороняй свої скарби і не привласнюй чужі; … люби дітей свого і чужого народу» [2, 1293], а також сім законів правильного життя. Заповіді й правила життя виводяться ним із історичного досвіду України, який він у достатньо великому обсязі наводить у своїй основній праці. Вони практично здійсненні й мають високу цінність для життя українського суспільства, проникнуті любов’ю до України, прагненням її визволення і розвитку. Цікавим є те, що філософ розглядає правильне мислення не з точки зору законів і правил логіки, а з точки зору його етичної спрямованості. Правильним він вважає мислення, спрямоване передусім на добро Вітчизні, а відтак і на загальне добро. Здійснення своїх інтересів за рахунок інших людей моральними мислентель не вважає. 
     Згідно з ученням Лева Силенка, Бог творить світ вічно й нескінченно різноманітним. Розмаїтість світу дає можливість порівняння, без чого неможливе мислення, що, у свою чергу, уможливлює пізнання Бога, велич якого осягається через його творіння. Людина, згідно з його концепцією, повинна бережливо ставитися до природи як до прояву Бога, не шкодити їй, збагачувати її. Так само пропонується ставитися й до людей, і до цілих народів, шанувати їхні мови, звичаї, релігію. Релігія, на думку Лева Силенка, як і кожна окрема людина, і навіть народ, має право на самостійність, оригінальність, адже кожна релігія – це свій шлях до нескінченного Бога. У кожній релігії відображені специфічні умови життя народу, його історії. З цієї точки зору, немає релігій добрих і поганих, істинних і хибних. Благородство тієї чи іншої релігії вимірюється тим, у якій мірі вона вчить любити людей і толерантно ставитися до інших релігій. Правдивою Лев Силенко вважає релігію, не нав’язану силою або через страх, а ту, яка йде від душі народу. 
     Бог в усьому і все в Бозі. Це стосується й людини, яка теж є Божественною частинкою. Тому людина в Рідній Українській Національній Вірі розглядається не як раб Божий, а як помічник, співавтор Бога в творенні світу. До Бога людина звертається не в прагненні чуда, а по натхнення, для освітлення душі. Бог, за цим ученням, не карає людину за гріхи й не милує. Це робить сама з собою людина, правильно або неправильно використовуючи те, що Бог дав їй для щастя, а Бог дав їй усе: і душу, і розум, і тіло, і ввесь білий світ. Дії, які несуть шкоду людині або природі, Лев Силенко вважає не лише аморальними, а й гріховними перед Богом. 
     Вчення Лева Силенка спрямоване на виховання самостійної людини, творця свого щастя, патріота України, який також із повагою ставиться до інших людей, народів, високо цінує їхню самостійність і самобутність. Воно виховує в українця почуття національної гідності, прагнення досконалості. Вчення Лева Силенка показує безпідставність, з релігійної точки зору, міжконфесійної ворожнечі, орієнтує на любов і бережливе ставлення до природи. 
     Перевагою розглянутої національної світоглядової концепції перед іншими й особливо перед концепцією добре відомого ідеолога самостійної України Д. Донцова, як видно, в тому, що останній розглядає міжнародні відносини не в плані співробітництва і взаємодоповнення, а в плані взаємної боротьби за виживання, що відгонить соціальним дарвінізмом, тоді як Лев Силенко пропонує іншу модель взаємовідносин, спрямовану на взаємодоповнення і взаємодію у праці і творчості. Вчення Д. Донцова здається більш реалістичним, якщо подивитися певною мірою цинічним оком на взаємовідносини між народами в сучасному світі, але вчення Лева Силенка задає ідеали на майбутнє, здійснюючи які людство готується до життя в нових, створених науково-технічним прогресом, умовах, у яких від морально-етичного фактора залежить його виживання і збереження життя взагалі. 
     У порівнянні, наприклад, з концепцією, виробленою членами Кирило-Мефодіївського братства, Лев Силенко не обмежується співтовариством лише слов’янських народів. Із основ його вчення можна логічно вивести розроблену членами Кирило-Мефодіївського братства ідею «нероздільності і незмісимості» народів [5: 75, 87, 88, 91], але поширену на всі народи. Мислитель не обмежується виключно слов’янськими народами і, на відміну від братчиків, бачить Україну не в єдиному союзі братерських народів, а настоює на її повній незалежності. Концепція мислителя, як видно, перебуває в руслі розвитку вітчизняної (української) філософської й соціально-політичної думки. З його ідеями можна погоджуватися або не погоджуватися, але вони є ланкою історико-філософського процесу України. 
     Отже, згідно з концепцією засновника Рідної Української Національної Віри, народи повинні не воювати між собою, не підкоряти одне одне, не нав’язувати одне одному свою волю, а співпрацювати й обмінюватися своїми досягненнями. Така співпраця і взаємообмін можливі лише при наявності різноманітності національних культур і можливості їх вільного розвитку. У такому розумінні взаємовідносин між народами розмаїтість множить силу людства, а одноманітність послаблює її.

Література:

     1. Біблія. – У перекладі митрополита І. Огієнка. 
     2. Донцов, Дмитро. Дух нашої давнини. – Драгобич: Відродження, 1984. 404 с. 
     3. Донцов, Дмитро. Клич доби. – Лондон: Видання українців у Великій Британії, 1968. 105 с. 
     4. Силенко, Лев. Мага Віра.-Велика брітанія – США – Канада – Австралія – Західна Німеччина, 1979. – 1427 с. 
     5. Оріон, Ярослав. Бог і релігія. – Гамільтон, 1984. 404 с. 
     6. Шаян, Володимир. Віра предків наших. - Гамільтон, 1987. –892 с. 
     7. Костомаров М.І. "Закон Божий" (Книга буття українського народу).- Київ: Либідь, 1991.- 39 с.

Жижченко В. П. Філософські аспекти Рідної Української Національної Віри
// Гуманітарний журнал.- Дніпропетровськ: НГУ, 2007.- С. 61-64.

Комментарии:

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить